Зникнення народів і націй

Племена і народи зникають з лиця землі. Постає запитання: відбувається це внаслідок природного, історичного процесу, коли народи вмирають природною смертю, переживши свій час і місію, чи ця смерть є вимушеною, коли народи у такий спосіб висловлюють свій протест проти їх колонізації?


Чимало написано про знищення племен, які населяли Америку, в ім’я культури і прогресу європейської цивілізації. На жаль (і це велика ганьба історії), цей процес відбувається й сьогодні, коли фарисейська цивілізація твердить про “демократичні реформи”, “загальнолюдські цінності”, “права людини”, про захист цих прав, а насправді несе народам геноцид і депопуляцію. Ми повинні констатувати не лише важку й скорботну зрадницьку правду, яку можна підтвердити численними фактами, а й нечувану жорстокість, з якою відбувається процес знищення народів і націй.


Я не веду мову про фізичне знищення народів, що населяють Палестину. Йдеться про колонізацію країн колишнього Радянського Союзу, зокрема України. Різноманітні “правозахисники” можуть зауважити нам, що народи не вбивають фізично, а лише змінюють їхні особливості, традиції і культуру традиціями і культурою іншої, сильнішої чи більш розвиненої цивілізації. Якщо навіть припустити, що духовне завоювання відбувається мирним шляхом (чого насправді ніколи не буває) і що все населення залишається живим, то чи думають вожді тих “цивілізацій” чи окремих народів про суттєві зміни, що відбуваються в нації, яку колонізують, і методи які при цьому застосовують?


Яка повільна смертельна отрута має вливатися у кров і плоть нації, яка перманентна деморалізація повинна відбуватися, якого гноблення вона має зазнати, щоб відмовитися від того, що становить народ, з усім його минулим, з усією його історією і культурою, що є підґрунтям його самостійності, його існування? Які внутрішні муки він повинен пережити, щоб прийняти рішення розірвати зв’язки з усім рідним, дружнім, єдино національним і приліпитися до ворожого, іноплемінного тіла, злитися й примиритися з ворогами, які господарюють у його домі?


Не відчуває цих душевних мук народ тільки в тому разі, коли його знесилюють перманентною “демократизацією”, систематичним розбещенням, підігріванням жадібних інстинктів і порожнього гонору окремих його одиниць — тобто знеособлення здійснюється шляхом вульгаризації.


Знищенням нації, народності є також знищення їхньої мови, оскільки в мові зберігається духовна самостійність народу. “Скільки народів, стільки й мов”, — говорить давнє прислів’я. Тому справедливим є й твердження, що із загибеллю мови вмирає і народ. До того ж разом із мовою в народу забирають й інші, вироблені у процесі його існування особливості, його звичаї, творчість, плоди історичної праці. Тобто народ вбивають, і йому нічого не залишається, як стати частиною поглинаючого, поневолюючого середовища. Треба усвідомити, що мова і ментальність — незмінні складові народного духу. Тому таким сильним є вплив слова на відродження національної пам’яті і як наслідок — національної духовності.


Отже, нам в Україні слід повернутися до джерел і багатства української мови як основи відродження національного достоїнства. Українська нація переживає свою молодість, але трапляється, що вмирають і молодими. І щоб не загинути у третьому тисячолітті, потрібна, по-перше, влада, яка піклуватиметься про корінну націю, і, по-друге, ця влада повинна бути настільки розумною і освіченою, щоб могла усвідомити значення для нації, її здоров’я таких витончених інструментів, як мова, менталітет, національна духовність.


Знищенням нації, народності є також знищення їх книгодрукування, бібліотек, шкіл і осередків культури. Це можна робити багатьма легальними способами, нібито з етичних міркувань чи для наповнення державного бюджету, здійснення “демократичних реформ” тощо.


Отже, народовбивство, без сумніву, існувало й існує сьогодні, хоча б і у вигляді завершального етапу знищення народу, який давно потрапив у лабети демонічної цивілізації і був оглушений і паралізований. Народовбивство — злочин проти людства, проти історії, і, врешті-решт, проти прогресу.


У наш час народовбивство несе фарисейська (демонічна) цивілізація. Пряма військова агресія останніх років (Югославія, Ірак, Лівія, Сирія) змінюється новими технологіями нищення націй.


Процес неоколонізації України триває. Країна вимирає — за 25 років її населення скоротилося майже на 10 млн осіб. Понад 80 % українців отримують заробітну плату меншу від прожиткового мінімуму, 5 млн українців змушені шукати роботу за кордоном.


Сьогодні ми є свідками безпрецедентних задумів і викликів, і нам не можна відмовчуватись і прикриватися банальностями. Виклик, кинутий і українському народу, — не банальність, він зачіпає основи його існування.


Ще зовсім недавно ми думали, що демонічна цивілізація бореться з тоталітарним комунізмом і з його зникненням ми житимемо у злагоді й гармонії. Тепер стає зрозуміло, що метою цієї боротьби було не повалення режиму, а здобуття влади над народом України, над світом.


“Цивілізатори” задумали не просто фізично захопити Україну, а зруйнувати сам національний етнос — духовно-психологічну структуру, вироблену впродовж тисячоліть.


В Україні побутова культура завжди цінувалася нижче, ніж на Заході, оскільки українець передусім думає про високі матерії, а на комфорт йому не вистачає енергії. Його ментальність задається генетично, тобто успадковується разом з генетичною пам’яттю. Отже, непросто знищити національну духовність, ментальність, тому що свідомість пращурів житиме в майбутніх поколіннях.


Формування Євросоюзу — це, по суті, формування нового світового порядку, в якому правитиме світовий уряд. І всі розмови про те, що Україну не приймуть до Євросоюзу, є блефом адептів нового світового порядку. Українців продовжуватимуть знищувати і, врешті-решт, приєднають до Євросоюзу, навіть якщо ми цього й не бажатимемо. Нам не потрібні Євросоюз і світовий уряд. 


Проте давайте згадаємо, якою була наша країна до тих часів, коли її почали терзати спочатку більшовики, а потім ліберали.


Природа України — небаченої краси! Барви українського пейзажу наповнюють серце жагучою пристрастю, а теплі півтони навівають ніжну тугу. Ніде у світі картина, що відкривається очам, не дає стільки таємних обіцянок!..


Здається, що за цим сонним бором, дубовим гаєм лежить країна обітована, і варто лише вийти із зачарованого кола, щоб побачити втілене божество.


Такі священні дійства у природі України відбуваються невпинно. Коли рожевий фіміам курить над срібною річкою, різнокольорові тіні повзуть від горіхової хащі, покритий дубняками пагорок одягається у фіолетову мантію, білі хмари пливуть сліпучо-блакитним небом, а брунатні череди, як мазки маляра, укривають плямами зелені пагорки, на душі стає так добре, як у церкві!..


Виникає бажання писати яскраво-червоною кров’ю серця про кохану Вкраїну! Вона підкоряє і обеззброює, зачаровує своєю красою. Оксамитовий моріг присипляє серед квітів, тихоплинні річки наповнюють слух солодкозвучним дзюрчанням, соснові ліси заколисують казковим шелестінням. Срібнолисті тополі не можна проміняти на кошлаті ялинки, задимлені хатинки півночі не можна порівняти з білими мазанками під покровом вишневих садків.


Чиє серце не здригнеться при згадці про чудову українську місячну ніч, що стала улюбленою темою митців. Але чудові літні ночі з солов’їними трелями не вичерпують різнобарвності мотивів України. Більшість із них ми просто не знаємо. Ідилічний пастушок із сопілкою, що пасе корів на пишних луках, міг би багато додати до полотн академічної виставки. Південна природа — це втілена пристрасть! Зимовими вечорницями ми бачимо її прелюдію, жаркі літні дні під тінню плодоносних малинових слив і янтарних черешень — один із багатьох її виявів.


Проте поезія України не полишена туги, свої зворушливі елегії вона запозичує у природи. Немає глибшого вираження горя і страждання, ніж те, що розлито в осінній дрімоті вмираючих осокорів, на оголених сучках яких сидять мерзлякуваті чорні галки, наче покинуті жінки. Навіть молодецтво в Україні нерозривно пов’язано з тугою покинутої нареченої і позначено кров’ю яскраво-червоних маків на гостинному городі. Світлі сумні далечі проглядаються за вітровалами лісових чагарників.


Одинокі дикі груші у голому полі сумно прикрашають своїми зеленими шапками задумливу ріллю й ведуть мову про приховані жіночі сльози і трагедії домашнього побуту…


Серце України ще більш барвисте. Біленькі острівці хат живуть своїм первісним життям під тінню розлогих дерев, зберігаючи колишню простоту звичаїв, гоголівське багатство фантазії і гумору. Є достатньо підстав знайти в них глибінь почуття і думок, що звучать у творчості митців українського слова. Треба лише зрозуміти, що думають ці мальовничі пагорби, куди манять кучеряві тополі, оскільки в них — поетична таїна України, яка в постійному зв’язку з ласкавою яскравою природою наповнює душу таким натхненням, якого ніколи не буває на півночі.


Гілка смолистої тополі, що розпустилася навесні, — прообраз радісної України, в той час як кошлата червона верба нагадує північну Русь.


Містечка й села у найрізноманітніших поєднаннях з мальовничою місцевістю. Ставки й річки в зелених очеретах, чорна рілля і червоно-бурі килими квітучих полів. Здається, немов летиш над старовинними церквами і каплицями; блакитні струмки оперізують блідо-золоті діброви й дерева з прив’язаними до них кіньми чи круторогими волами…


Опинившись у дуже безлюдному місці в Україні — посеред невідомих безкрайніх полів, що розділяють лісові хащі, — й поглянувши на край неба, упевнюєшся, яка величезна сила природи там, де, крім неї, не діють жодні людські закони, де тонкі гілки дерев на тлі блакитного неба є єдиними письмовими знаками, якими ведеться літопис занедбаних колгоспних господарств, забутих на карті сіл і хутірців…


Цей ліричний відступ я навів для того, щоб акцентувати, наскільки ворожою для українців є фарисейська (демонічна) цивілізація з її звіриною ідеологією лібералізму. Сама природа робить українців духовно багатими. Життя і кохання для них пов’язані передусім з сім’єю, з продовженням роду, з відчуттям рідної землі, оселі, країни. Тому українці є патріотами своєї Батьківщини незалежно від того, куди закидає їх нелегка доля. Патріотизм народу настільки укорінений, що змінити його архетип неможливо.


Працьовитість українців викликає повагу в інших народів, а у народів-паразитів — бажання сісти їм на шию. Таких прикладів в українській історії аж забагато для одного народу. І не випадково ситуація, що склалася в нашій державі сьогодні, підпадає під визначення “неоколоніалізм”, новітня колонізація, в основі якої — ідеологія неолібералізму і влада фінансового лихварського капіталу.


“Людська природа зіпсована, і корупція завжди переможе. Не можна змінити людську природу”, — говорять неоліберали. Та це неправда. Те, як ми сприймаємо інших, є відображенням того, як ми сприймаємо себе. Не довіряти іншим означає не довіряти собі. Природа людська може псуватись, але людина не є зіпсованою по суті. Вона може віддати свій розум або на службу матерії (і зіпсуватись), або на службу духу (і тоді вона засяє любов’ю і справедливістю). Цей вибір не є наперед визначеним. Ми робимо його щодня і щомиті. Принцип неолібералів — “людина людині вовк”. Вони не усвідомлюють, що людина здатна піднятися над своїми інстинктами, а вовк (як тварина) підвладний своїм інстинктам. Принизимо людську природу — станемо поводитись як тварини.


Сьогодні все робиться для того, щоб принизити український народ. Тому не випадково українські дівчата виборюють першість на чемпіонаті України зі стриптизу, а канали телебачення, де керівна верхівка — «грантоїди», з насолодою демонструють покидьків суспільства. І справді — “культурна революція”, заснована на неоліберальній ідеології. Щоб її здійснювати, задумано операцію поділу українського населення на закостенілих автохтонів і перемінливу “п’яту колону”, призначення якої — відкрити ворота фортеці для “кочівників”. На наших очах відбувається нечуване спотворення самого поняття культурної чи політичної еліти. Елітою стали вважати себе ті, хто присвоїв привілеї легко, “по-західному”, існувати, безвідносно до того, відкрита чи закрита перспектива для більшості. Компрадорська і гендлярсько-лихварська українська еліта, протиставивши себе знедоленій туземній більшості українського народу, приречена танцювати під дудку кочівників, що вона сьогодні успішно й робить.


Наша держава має славну історію. Визвольна боротьба під проводом Богдана Хмельницького, пізніше — героїчна боротьба з німецько-фашистськими загарбниками, партизанська війна — все це історія українського народу, яку повинні вивчати у школі, й на цих прикладах виховувати громадян і патріотів, які зможуть у разі необхідності захистити свою країну від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Проте підручники історії надзвичайно мало уваги приділяють історичним подіям, що відображають сторінки нашого славного минулого, яке формує патріотичні почуття у підростаючого покоління.


У своїй книзі “Роз’єднання Америки” Артур Шлезінгер цитує одного з персонажів роману Мілана Кундера “Книга сміху і забуття”: “Перший крок у знищенні народу — це стирання пам’яті. Знищіть його книги, його культуру, його історію. Потім попросіть кого-небудь написати нові книги, сфабрикувати нову культуру, винайти нову історію. Незабаром народ почне забувати, хто він і ким він був”.


Саме так влада бореться зі своїм народом. Знищують пам’ятники, міняють героїв, щорічно переписують історію, воюють з сусідами…


Але звідки взялася ця революція, що так швидко оволоділа розумом великої кількості християнських народів Америки та Західної Європи й семимильними кроками рухається просторами України? Які її цілі і завдання?


Команда блог-платформи Укропчики не несе відповідальності за зміст блогів.
Думка редакції сайту може відрізнятися від авторського.
Поділитись в соціальних мережах
укропчик

Укропчик

Коментувати